Завiтала! Прийшла! Довгождана вимрiяна срiбляста зима нарештi завiтала до мене. I там, де ти пройшла цiєї ночi, лягло на дерева, на землю, на почорнiлi кущi пухнасте срiбло.
Доброго ранку, чарiвна зимова казко!
Вийшла я ранком iз будинку на порiг та й застигла вiд подиву. Дерева в садку стояли "по колiна в снiгу", надiвши на себе бiлi кожухи, вгинаючи пiд срiбним хутром "охололi плечi".
Все було запорошено безлiччю снiжинок, i ще нiхто не пройшов по тих килимах. Тiльки червоногрудi снiгурi лiтали з дерева на дерево, збиваючи з гiлочок срiбний пил.
Я вся у полонi незвичайного зимового пейзажу, голубих, блакитних вiдтiнкiв. Щось незвичайне i потаємне є в чарах природи. Краса зими виткана не з буйного зеленого листу, не з осiннiх щедрот дозрiвання. Нi! Вона створена з води, що перетворилась на чарiвнi снiжинки, якi пiд сонцем заграли холодним кришталем.
Зима! Це — диво!